Теорія «розбитих вікон» - теорія, яку сформували американський науковець Джеймс Куінн Вілсон та американський криміналіст Джордж Келлінг у 1982 році.

Суть теорії «розбитих вікон» у припущенні, що навіть невеликий і вчасно неліквідований безлад довкола людей спонукає їх поводитися нецивілізовано і нехтувати соціальними нормами, та обов’язково викликає ланцюгову реакцію інших більш масштабних хаосів. Наприклад, неприбрана купка сміття посеред вулиці підбурює людей викидати непотріб у невстановлених місцях.

«Розбиті вікна» — це метафора авторів теорії. Вони наводять її як приклад, коли пояснюють свою теорію. Вілсон і Келлінг стверджують: якщо в під’їзді будинку хтось розбив вікно і його швидко не замінили на нове, то незабаром там розіб’ють іще одне, а потім іще кілька. Врешті, на думку авторів теорії, у під’їзді не залишиться цілих шибок і різко зросте ймовірність того, що вандалізм переросте у мародерство. Секрет у поведінковій психології мас. Якщо люди бачать, що інші особи порушують правила і їм це сходить з рук, то вони вважають, що можуть діяти так само. Тобто якщо на подвір’ї хтось насмітив, а двірник цього не прибрав, то швидко знайдуться ті, хто також не донесе непотріб до смітника. Якщо ж на тротуарі припарковано кілька автомобілів, то точно знайдуться й інші водії, які забажають залишили там і своє авто — звісно ж, «на 5 хвилин».

Найвідоміший приклад застосування теорії на практиці — «реформа» нью-йоркського метрополітену. У 1980-х рівень злочинності у місті був дуже високим, а метро у Нью-Йорку стало одним із найнебезпечніших місць.  Метрополітен тоді вподобали собі різні бандитські угрупування, тож пересічні мешканці часто боялися заходити у підземку навіть у світлу пору доби. Утім, ситуація змінилася, коли директор метрополітену Девід Ганн запросив до співпраці одного з авторів «Теорії розбитих вікон» — Джорджа Келлінга. Спочатку вони взялися за дрібні порушення: графіті і безквитковий проїзд.

У першому випадку ніхто не намагався спіймати за руку райтерів. Їм навіть дозволяли впродовж кількох діб розфарбовувати вагони. Але з депо такі вагони виїжджали лише після того, як його працівники стирали усі новостворені графіті. Жоден розмальований вагон «на роботу» не виїжджав. Так райтери зрозуміли, що їхніх шедеврів ніхто не побачить, тож витрачати час і зусилля немає сенсу. І вагони нью-йоркського метро стали чистими.

Інше негативне явище, з яким почало боротися керівництво метрополітену і начальник транспортної поліції Вільям Браттон, — безквитковий проїзд. За турнікетами підземки Браттон поставив десяток поліцейських, одягнутих у цивільне. Вони арештовували осіб, які перестрибували через турнікети, обшукували їх, одягали наручники і ставили в ряд поруч із входом на платформу. Там безбілетники стояли, поки не завершувалася «велика ловля». Після цього їх проводжали в поліцейський автобус, де обшукували, знімали відбитки пальців і пробивали по базі даних. Часто у «зайців» при собі була незаконна зброя чи наркотики. Через це метрополітен став небезпечним місцем для вуличних банд, а рівень злочинів, які скоювали у підземці, знизився на 75%.

Врешті, успіх керівництва метрополітену надихнув мера Нью-Йорка Рудольфа Джуліані розпочати у 1994 році політику нульової терпимості до дрібних правопорушень. Для цього він зробив шефом поліції міста Вільяма Браттона. Поліціянтам дали команду присікати найдрібніші правопорушення. Карали навіть за папірець, кинутий поруч зі сміттєвою урною. Так Браттону вдалося за два роки скоротити рівень тяжких злочинів більш ніж на третину, а вбивств — майже наполовину. Відтак до кінця 1990-х Нью-Йорк став одним із найбезпечніших мегаполісів США.